Доля кожної людини нерозривно пов’язана із долею рідного краю. Уродженка Чернігівщини Людмила Синюта переживала разом зі своєю малою Батьківщиною як хороші, так і складні часи. Молода  активна жінка давно могла б поїхати шукати щастя десь подалі, але ніколи не хотіла. Про своє життя і бачення майбутнього Людмила відверто розповіла «Корюківській правді».

Людмила Синюта

Вона народилася 4 липня 1975 рокуа Чернігівщині, в селі Киселівка Менського району. Через рік батька Людмили перевели на роботу на торф’яне підприємство, і родина переїхала до Корюківського району, в село Савинки.

Коли Людмилі було лише 11 років, батько помер, а матері довелося ростити доньку і молодшого сина самостійно. Спочатку працювала на тому ж підприємстві, що й чоловік, а коли закрилося – пішла на роботу в відділення сільського зв’язку. Людмила допомагала, чим могла. В школі була відмінницею, особливо любила математику.

kids

Школярка Людмила Синюта

З такими оцінками могла піти до будь-якого університету, але усвідомлювала, що родина 5 років її навчання просто не потягне. Тому вступила до чернігівського навчального центру Міністерства статистики, який закінчила на відмінно за фахом «бухгалтер сільського господарства».

Однак червоний диплом в ті роки мало чим міг зарадити. Коли на початку 90-х Людмила повернулась до рідного села, роботи там не було взагалі ніякої. Але дівчина була не з таких, що впадають у розпач. Вийшовши заміж і народивши сина, Людмила переїжджає в хату по сусідству з матір’ю та починає займатися бізнесом. Як згадує зараз, «стартовий капітал» складався з 300 гривень, старенького «Запорожця» та розкладачки.

 

На початку підприємництва

Засадивши 40 соток картоплею, розводячи свиней та інших свійських тварин, Людмила паралельно займається торгівлею. «Торгувала на базарі продуктами харчування – оптом скуповуєш, у роздріб продаєш. Попутно на тій самій розкладачці продавали свою картоплю й те, що вирощували в хазяйстві», – згадує вона.

Цілий день стояти на ринку, потім шукати товар, а ще слідкувати за власним господарством, вести побут, ростити сина було важко. Часто на сон залишалось не більше трьох годин. Але за кілька років важкої праці родині вдалось заробити маленький капітал, і Си­нюти відкрили перший магазинчик у рідному селі. «Це, можна сказати, був ларьочок, – говорить Людмила. – Приміщення 3 на 6 метрів, де продавали лише необхідне – хліб, крупи, муку, ковбасу, морозиво. Потім такий самий ларьочок відкрили у сусідньому селі Рейментарівка, потім третій, в Козилівці».

Наш «стартовий капітал» складався
з 300 гривень, старенького «запорожця» та розкладачки

«Стало трохи веселіше, але за якийсь час зрозуміли, що на цих трьох магазинчиках ми далеко не просунемось. Люди, в яких була якась копійка, виїздили з сіл, а ті, хто залишався, були неспроможні щось купити. В нас не було горілки, цигарок, а в сільпо були. І там покупцям казали: бери щось в мене, хліб чи що, бо завтра горілки без грошей не дам. Ми почали розуміти, що треба перебиратися у місто й починати щось нове», – розповідає Людмила.

Так у 2003 році родина Синют переїхала до Корюківки. Ще певний час на старенькій автівці їздили торгувати по селах, а у 2007 році почали будувати власні приміщення. Спочатку склад і гараж, а потім магазин. Із назвою та профілем діяльності визначились одразу. Власний магазин назвали «Фаворит», а торгувати почали аграрними товарами – насінням, агрохімікатами, дрібним реманентом. За рік взяли в оренду приміщення в Семенівському районі, відкрили там ще один агромагазин.

 

Як пресували дрібних підприємців

Тож маленький бізнес потроху зростав, Синюти відбудовували власне господарство. Але не все було так просто.
За словами Людмили, місцева влада та контролюючі органи за тих часів обкладали бізнес непід’ємними поборами:

«Взяти хоча б нашу дрібну торгівлю з лотків. Там не було чого перевіряти, але місцева влада постійно посилала перевірки. Нас всіх дуже пресували. Ті нещасні ларьки, що були в селах, весь час перевіряли з податкової, санітарної станції. Нам висували абсурдні звинувачення, наприклад, немає цінника на туалетному папері… А насправді з підприємців вимагали грошей, причому стільки, скільки люди не заробляли».

 

З родиною та друзями на Майдані

На помаранчевому майдані

Саме тому коли почалась Помаранчева революція, Людмила була однією з найперших, хто її підтримав. «Чому підтримала? Тому що треба було щось міняти. Якщо ти працюєш, платиш податки, то чому повинен платити ще комусь «на лапу»? Коли ти приходиш до влади, щоб домогтися правди –
двері завжди зачинені, тобі не допоможуть документи оформити, якщо не заплатиш. Була надія це змінити. Змінити у Києві, змінити в Корюківці. Хто, якщо не ми?» – розповідає Людмила.

Але більшість людей боялась піти проти влади: «Я пам’ятаю, як зав’язала на руку помаранчеву стрічку та пішла в магазин.
І на мене всі так дивились із подивом, як я можу при всіх показувати, що знаходжусь по той бік барикад?».

Публічно підтримувати Помаранчеву революцію наважились лише підприємці та пенсіонери, або ті, хто тимчасово не працював. Решта боялась, і не дарма. Коли корюківських активістів запросили на акцію в Чернігів, місцева міліція зробила все, щоб їх зупинити.

«Кожного разу, як ми збиралися на площі, міліція чергувала. Катались туди-сюди, попереджали водіїв автобусів, якщо повезете – буде непереливки. Погрожували порізати шини, відібрати права», – згадує Людмила. Тому активісти домовлялись між собою зустрічатись на маленьких вуличках, там сідати в автобуси та їхати. Доводилось навіть в замети від міліціонерів ховатись.

Ми працювали, ми знали, для чого ми працюємо –
для своїх дітей, для майбутнього

 

Вперше до райради

Після перемоги Помаранчевої революції позапланові перевірки підприємців припинились, «позолотити ручку» санінспектору вже ніхто не пропонував. Змінили голову адміністрації, відбулись вибори у районну раду, куди від «Нашої України» зайшло вісім депутатів, у тому числі Людмила Синюта. Так із підприємця, що відстоює власну гідність, вона стала людиною, яка бачить роботу органів місцевої влади зсередини.

«Тоді я зрозуміла, що таке  депутат районної ради. Коли я депутат – можу щось зробити. Законно. Більше не треба було оббивати пороги – мене вислуховували. Я нікому нічого не заносила, просто знала свої права, вони знали, хто я, і більше не було такого, що дивляться зверхньо», – пояснює вона.

За словами Людмили, роки до 2010-го були найбільш нормальними: «Ми працювали, ми знали, для чого ми працюємо – для своїх дітей, для майбутнього. Ніхто нікого не чіпав, ходили на сесії, всіх все влаштовувало. Потім після виборів 2010 року знову почалося».

Тоді ж довелося пережити перше політичне розчарування. На президентських виборах 2010 року, коли стало зрозуміло, що в другий тур виходять Віктор Янукович і Юлія Тимошенко, тодішній президент Віктор Ющенко раптом почав агітувати за Януковича. Людмила говорить, що в неї тоді опустилися руки.

Тому на деякий час зосередилась на власних справах – потребували уваги маленькі донечки-близнючки, тяжко захворіла мама… Повернулась у 2012 році, очоливши окружний штаб «Фронту змін» на виборах до Верховної Ради.

 

Під час Революції Гідності

Буремні часи

А потім був другий Майдан. «Коли в Києві побили молодь, було страшне обурення. Що це таке? Так не можна! В мене в той час син навчався у Києві, такий самий студент, тому я гостро відчувала ці події», – розповідає Людмила. Вперше на столичний Майдан поїхали до Нового року, коли був «Беркут» навколо, напружена ситуація. Весь час передавали й самі возили необхідне – дрова, продукти.

А в самій Корюківці ситуація складалась, як за часів Помаранчевої революції. «Вийшли майже ті ж самі десять чоловік, про нас казали, що нам платять, бо не може хтось витрачати кошти на соляру, їздити у Київ кожного тижня. Але в нас в душі було таке, що ми не могли цього не робити», – пояснює Людмила.

Новий рік також зустріли на Майдані. Найбільше вразив дух згуртованості. «Ми всі різні, ніхто одне одного не знає, але люди намагались одне одному хоч чимось допомогти. «Ті емоції, спів гімну тисячами людей залишаться зі мною на все життя», – говорить Синюта.

Після перемоги революції Людмила на президентських виборах очолила штаб Гриценка, забезпечивши агітаційною роботою другий результат по країні. Коли партія «Народний фронт» влилась у Блок Петра Порошенка на виборах 2015 року, Синюта провела двох кандидатів у міську раду і двох в районну, а сама набрала 70%. «Ходила в кожну хату, говорила з кожним, питала за проблеми», – пояснює Людмила причини успіху.

Після початку війни родина Синют знов почала волонтерити – передавали на фронт гроші, продукти. Допомагали й тим, хто стояв на кордоні в Чернігівській області. Згадує, що там не було навіть палива, щоб поїхати на навчання. Тому коли військкомат просив про транспорт чи іншу допомогу – ніколи не відмовляли. «Всі розуміли, що це – як йти з виделкою проти танка, але ми мусили зробити хоч щось».

Не може бути такого, що обрався, а потім зачинився в кабінеті й заховався від всіх

 

Депутатській досвід

Депутатом районної ради Людмилу Синюту обирали вже двічі, тому був час усвідомити, як працюють місцеві органи влади.

«Моє розуміння – людина повинна бути господарем. Повинна рахувати кожну копійку, я вже не кажу, що не красти. Це як вдома, коли ти знаєш, що першочергове – впав парканчик, зламалась ручка.
Так і тут, лише питання більш масштабні», – переконана Людмила.

Досвід роботи у районній раді показав, що бюджет формується непрозоро. Ніхто не переймається тим, щоб розтлумачити депутатам чи громаді, на що витрачаються їхні гроші, до останньої копійки.

І головне – контроль. Якщо ухвалено якесь рішення, витрачено кошти – потрібно перевіряти, що зроблено, чи відповідає це кошторису. Бо коли на ремонт дороги виділили 900 тисяч, а відремонтували на 50 тисяч, виникає питання – де ж решта?
Зараз все легко перевірити, зайшов в інтернет і побачив, скільки в середньому коштує покласти десять метрів асфальту.

На думку Людмили, для голови громади важливо тісно співпрацювати з людьми: «Щоб не було такого – обрався, а потім зачинився в кабінеті й заховався від всіх. Я розумію, що зараз люди зосереджені на власних проблемах простого виживання, бо народ опустили так, що він не цікавиться нічим, окрім як порахувати копійки та вижити. Тому влада нахабніє. Я вважаю, що громада і голова мають працювати спільно, бо ми всі тут живемо, разом».

Саме так вона ставиться до влади: «Якщо йдеш у владу, ти повинен себе запитати: ти готовий, коли буде лежати купа грошей, не брати, бо воно не твоє? Готовий – тоді йди. А якщо думаєш, що трошки візьму, ніхто не побачить – не йди. Краще займайся чимсь іншим».

Перед тим, як подати свою кандидатуру на вибори міського голови, Людмила радилась зі своїм чоловіком Олександром, з яким разом вже понад 20 років. «Ти ж розумієш, якщо я туди піду, то буду просто жити на роботі, принаймні перші півроку. Бо інакше не вийде, якщо насправді щось робити. Ти готовий до цього? – Готовий. Я вірю в тебе, я допоможу».

Підтримав Людмилу і старший син Олександр, колеги, друзі. Всі казали одне й те саме: «Віримо в тебе, ти зможеш!».

Сама Людмила дивиться на перспективу стати мером абсолютно тверезо і без ілюзій: «До того я ніколи у виконавчій владі не працювала. Була депутатом, брала участь у виборах, живу тут усе життя, тож знаю місцеві проблеми. І знаю, що доведеться багато чого навчатись, але я не боюся. Як людина з бізнесу, завжди мала принцип, що краще взяти на роботу того, хто не знає й хоче, ніж того, хто знає, але не хоче. Хто хоче – той навчиться. Такі мої принципи».

 

Справи Корюківські

Людмила вважає, що головна проблема громади – безробіття. Люди змушені виїжджати на заробітки або зовсім залишати рідні місця.

«Дитина навчалась у школі, потім в інституті, повертається – а роботи нема. Йде з червоним дипломом на базар торгувати, або їде за кордон працювати на підсобні роботи, – говорить Синюта. – Зараз цілий бум, багато виїжджають у Польщу, Фінляндію на заробітки, особливо жінки. Сім’ї розірвані, матері не знають, чим займаються їхні діти».

Зараз лише дві можливості праце­влаштування – або фабрика, або приватне підприємство. Але на фабриці штат скорочують, а нових підприємств майже не відкривають. Навіть на нещодавно побудованій ТЕС для місцевих небагато роботи.

Утеплити будинки, замінити труби, поставити євровікна –
за рахунок грантів і бюджету

Нові робочі місця не з’являться, якщо не буде відкриття нових підприємств. «Хоча б міні-підприємств, хоча б півсотні. Тваринництво, міні-цехи, теплиці, невеличкі виробництва, продукцію яких покупали б також і місцеві жителі. Взяти, наприклад, Менський сирзавод – і люди працюють, і продукцію продають тут же в магазинах, дешевше за привізну», – коментує Людмила.

Але для того, щоб прийшли інвестори, потрібно створити умови. «Вважаю, що інвестор нас боїться. Тому завдання місцевої влади – працювати, шукати ринки, залучати підприємців, створювати для них умови, я вже не кажу про те, щоб не вимагати хабарів. Якщо сидіти на місці – нічого не буде», – переконана Синюта.

Ще одне актуальне питання – утеплення будинків і залучення коштів на ремонт тепломереж, впровадження енергозберігаючих технологій. «В нас будинки утеплює кожен сам, а я думаю, є можливість знайти гроші в місцевому бюджеті, – вважає Людмила. – Розумію, красиво поставити якусь гойдалку, але коли ціна в платіжці актуальна, вдома холодно – можливо, спершу утеплити будинки? Перекласти труби, що протікають? Замінити вікна?».

На такі проекти виділяють кошти як з державного бюджету, так і гранти від міжнародних донорів. Просто треба цим займатись, підкреслює Синюта: «Є гранти, є люди, які на цьому розуміються. Моя думка така – треба людей залучати супроводжувати проекти, писати документацію, вибивати гранти. Окупиться сторицею».

Не меншої уваги потребують дороги, точніше – майже цілковита їх відсутність. З міського бюджету виділялись чималі кошти на ремонт, але в реальності маємо кілька метрів нормального асфальту, а далі знову ями по коліна. «Коли бачиш таке, ставиш собі запитання – це зараз такий асфальт золотий чи просто крадуть? Навіть людина, яка не дружить з математикою, все розуміє», – коментує Людмила.

Важливе питання – збереження районної лікарні. Тут без грошей з держбюджету не обійтися, але допомогти лікарям із житлом можна і на місцевому рівні, переконана Синюта: «Виділити землю, побудувати будинок, хоча б мінімально – фундамент, стіни, покрівлю. Далі самі облаштуються. Але дати житло лікарям, щоб вони не перебирались, а жили в нормальних умовах і працювали».

Потребує благоустрою і саме місто. Є пляж, вкрай занедбаний, де санепідстанція знаходить якісь бактерії, тому купатись наче не можна. Втім, ніхто не заважає провести за бюджетний кошт повну перевірку, дізнатися, звідки йдуть зливи шкідливих речовин і, нарешті, щось із цим зробити. «Є річка, є пляж. Відновити його не так вже складно, – впевнена Людмила. – Вичистити, поставити лежаки, лотки з морозивом. Буде де провести час із родиною, розважити дітей».

Діти – окрема розмова. Як мати трьох дітей, Людмила як ніхто розуміє проблеми молодих родин. «На дітей та молодь тут зовсім не звертають уваги, – коментує Людмила. – Спорт зовсім занедбаний, молоді немає де збиратися та нема чим зайнятися, навіть розписуватись молодята їздять в Наумівку. Це треба змінити».

Отже, проблем у корюківської громади забагато. Бракує коштів, бракує робочих місць, бракує шкіл і  головне – бракує ініціативи. Як людина, що всього досягла сама, Людмила Синюта не погоджується скласти руки й змиритись: «Нам просто треба працювати разом. Владі – не красти, бо інакше ніяких коштів ніколи не вистачить. Громаді – говорити владі, що треба зробити й постійно контролювати. Ми живемо разом на цій землі, тут жили наші батьки, тут народились наші діти. Тут наше сьогодення й наше майбутнє. Тож творімо його разом».

 

Максим Піддубний